Вугілля і смерть. Голодомор на Донбасі в 1932-1933 роках

В 1932-1933 роках відбулася одна з найбільш жахливих трагедій в історії людства. На територіях, найбільш багатих чорноземами, там, де зі стародавніх часів квітнуло сільське господарство, розпочався голод, внаслідок якого загинули мільйони людей. Дітей, старих, чоловіків і жінок. Україна, Північний Кавказ (Кубань) за рік перетворилися ледь не на один суцільний моторошний цвинтар.

Голодомор в Україні

Голодомор не став наслідком якогось природного лиха. Він став наслідком політики нової влади, влади комуністичної партії на чолі з її вождем – Йосипом Сталіним. Політика партії була спрямована на те, щоб поставити під свій тотальний контроль всі соціальні верстви, перетворити їх на мовчазну масу слухняних виконавців всіх, навіть найбільш абсурдних розпоряджень правлячої верхівки.

Найбільш незалежною верствою, як економічно так і ментально, були землероби — господарі селяни. Найзаможніші з них жили в Україні та на Північному Кавказі (Кубані). Здебільшого це були українці.

Неоголошена війна проти селянства розпочалася у 1929 році. Офіційно вона називалася Колективізація. Сталін сказав, що це був рік «Великого перелому». Власне, це був дійсно рік, коли був розпочатий надзвичайно жорсткий процес знищення селянства, знищення його тисячолітніх традицій, економіки, системи господарювання. Головною метою було намагання перетворити незалежного господаря на повністю залежного від влади, безправного кріпака, позбавленого землі і прав, «аграрного робітника». Щоб здолати цілком зрозумілий спротив селянства, кремлівська влада вдалася до нечуваних до того засобів і репресій. Надзвичайно жорстке придушення селянських повстань, розстріли, депортації мільйонів селян («куркулів») до Сибіру, масові розстріли.

Але найбільш моторошним актом цієї трагедії знищення селянства став «Терор голодом», який розгорнувся в 1932-33 роках.

Однією із причин проведення колективізації було створення необмежених можливостей для експропріації харчів і збіжжя у селян. Збіжжя можна було відправляти у необмеженій кількості за кордон, отримуючи за нього тверду валюту, а те, що це призводило до загибелі мільйонів селян від голодної смерті, так це владну партійну верхівку аж ніяк не цікавило. Про загибель колосальної кількості людей радянська тоталітарна машина, звісно, замовчувала, а колективізацію пояснювала потребами індустріалізації, розвитку промисловості.

Читач може запитати: «Тобто Голодомор торкався лише сільської місцевості, а індустріальні центри такого лиха не зазнали?». Спробуємо відповісти на це питання, звернувшись до ситуації в 1932-33 роках в найбільш промисловому регіоні УРСР – Донбасі.

Голодомор на Донбасі

З початку формування Донбасу як індустріального регіону в ньому завжди існував певний баланс між робітничими селищами, які виникали навколо шахт, фабрик та металургійних заводів, та заможними селами, які постачали необхідний провіант для робітників. З початком колективізації цей баланс було дощенту зруйновано. Голод охопив не тільки села, але і міста. На додачу до голоду спалахнула епідемія тифу та інших захворювань. За 1932 рік вугледобувна промисловість втратила 17,3%. Сподівання, що в промислових містах і селищах Донбасу можна, на відміну від сільської місцевості, вижити, не виправдалися. Люди вже знали, що в промислових містах Донбасу також панує голод. Так, попри те, що на Горлівське родовище необхідно було набрати 1870 робітників, зголосилося тільки 16 осіб.

Селяни масово вимирали, як у селах і хуторах, так і приїхавши до міст. Один із свідків, який проїжджав через Донбас (Макіївка, Єнакієво, Кадіївка) розповідав:

«…У 1932-му році – страшний суд. Розпочався страшний голод. Значить, тоді вже по дорогах бачили мертвих. А як весна 33-го року настала, то вже була весна смерті… На залізницях, по дорогах… То понад дорогою, як ото снопи, лежать люди».

Найбільше голод почав лютувати на початку 1933 року. Люди помирали як від голоду, так і від того, що їли померлу худобу. У Маріуполі та в селищах понад морем люди помирали від того, що їли мертву рибу, знайдену на узбережжі. Навколо міста Сталіно (Донецьк) і у самому місті всього за п’ять днів (27 лютого – 3 березня) зареєстровано чотири тисячі смертей.

Ті селяни, яким вдавалося дістатися до міст Донбасу у марній надії знайти хоч якусь можливість вижити, масово вмирали просто на вулицях.

Наприклад, про ситуацію в Харцизьку розповідав один зі свідків:

«Я щодня проходив повз станцію, ідучі на роботу, і бачив цих одягнутих в лахміття, брудних, пухлих від голоду людей. Вони підходили до мене і просили хліба… Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників… Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих… У квітні голодні заповнили весь Харцизськ. Вони лежали на кожній вулиці, на кожному перехресті… Голодні люди помирали прямо на вулицях, і далі затискаючи в руках поодинокі монети, що їх вдалося вижебрати».

Розпочалися непоодинокі випадки канібалізму.

Тисячі дітей залишилися без батьків.

Робітники, хоча і отримували мізерні порції харчів, також голодували. Спалахували страйки, які жорстоко придушувалися.

В 1934 році голод поступово пішов на спад, але до 1937 року залишалися величезні проблеми із харчуванням. В 1935 році шахтарям по півроку не давали зарплатню. Масова смертність призвела до того, що наприкінці 30-х років в школах не могли набирати дітей у перші класи.

Згідно з останніми дослідженнями науковців, ми все ж маємо інформацію про смерть в 1932–1933 рр. понад 40 тисяч осіб на території 5 міст і 5 районів Донецької області. З них біля 29 тис. (72%) – жителі міст, решта 11 тис. (28%) – селяни. Цілком очевидно, що кількість померлих у містах була значно вищою, ніж в сільських і селищних радах районів, зважаючи на природне чисельне переважання міського населення над сільським в Донецькій області. Для більш однорідної Луганської області отримано показник в 31 247 померлих в роки Голодомору. (Є. В. Славич).

Голодомор жорстко вдарив по Донбасу, який пережив цю трагедію разом з іншими регіонами України.